Мовні та соціокультурні чинники консолідації українського суспільства
Дотичне · Переглядів 28041 · Коментарів 0

1. Актуальні гуманітарні проблеми сучасної України

Уклавши з Росією повномасштабний договір, Україна в принципі розв’язала проблему збереження державної незалежності. Однак це аж ніяк не усуває, а певною мірою навіть збільшує кількість суттєвих і вкрай актуальних питань, що мають пряме відношення до фактичного закріплення статусу незалежної держави і потребують якомога швидшого вирішення, в тому числі, зрозуміло, і безпосередньо в рамках українсько-російських відносин.

Зауважимо, що далеко не останніми в цьому ряду стоять питання, пов’язані з гуманітарною сферою, бо саме вони зумовлюють неочевидну, але досить суттєву змістову і смислову домінанту культур-історичної осі “Київ – Москва”. І це цілком зрозуміло, якщо врахувати, що у стратегічному, далекосяжному плані гуманітарна сфера і формує, і формулює справжній, хоч і завуальований, напрям перетворень, що відбуваються на терені всього пострадянського простору, і, до речі, саме тому повинна перетворитися на поле цілеспрямованих, послідовних і комплексних досліджень відповідного профілю.

У той же час ситуація в гуманітарній сфері України характеризується нині поєднанням багатьох досить суперечливих чинників. Так, принциповий незбіг між спробами задекларувати як головну державотворчу силу суспільства українську ідею в її вкрай радикальній змістовій інтерпретації, до того ж з тими реаліями, в рамках яких ця ідея повинна функціонувати нині, не міг не призвести до не дуже помітного, на перший погляд, але суттєвого і з часом поступово зростаючого напруження в суспільстві. Причому цей процес знайшов досить рельєфне відображення в найрізноманітніших сферах життя сучасної України і, зрозуміло, передусім у сфері функціонування на її території української і російської мов, а також культур (у широкому розумінні), що уособлюються цими мовами.

Для того, щоб з’ясувати суть проблеми, достатньо й у найбільш загальному плані проаналізувати відомі дані соціологічних досліджень. Згідно з останніми, російськомовне населення становить нині понад 50% загальної чисельності населення України. При цьому 49% населення підтримує ідею надання російській мові статусу офіційної, а 20% – статусу державної мови України (за даними інших досліджень ці цифри становлять відповідно 45% і 35%).

Таким чином, щонайменше дві третини населення вважає за необхідне “узаконити” функціонування в Україні російської мови.

Зрозуміло, що становище, яке фактично склалося в мовному середовищі України, далеко не всім подобається. Водночас будь-якій неупередженій людині не меншою мірою зрозуміло, що ніякі уподобання того чи іншого толку нічого в цьому становищі не здатні змінити кардинальним чином. Інакше і не може бути, тому що воно, це становище, – ні що інше, як історичний факт, з яким слід рахуватися незалежно від власних уподобань.

Але в такому разі попри всі уподобання слід визнати, що закон про статус української мови як єдиної “легітимної” мови країни з відверто полімовним, причому – рівновеликим, середовищем не має вагомих підстав для існування і за своєю суттю є законом дискримінаційного характеру (до речі, цей факт з часом, безумовно, знайде відбиток у позиції світової спільноти щодо нашої країни). До того ж стан справ, який реально склався в питанні “державної мови”, здатний породити і вже породжує деякі наслідки негативного, з позицій перш за все внутрішньої державної безпеки України, характеру, з’ясування і усвідомлення яких передбачає необхідність врахування певних “мовних” нюансів. Адже у мови як засобу спілкування між людьми є особливість, яку ні в якому разі не слід забувати: будь-яке ущемлення прав людини у сфері мови неминуче призводить до порушення нормальної життєдіяльності даної людини, а отже, і її психічної рівноваги, стимулюючи неадекватні зовнішні реакції. Коли ж подібне ущемлення прав має масовий характер і поширює дію на половину населення країни, то раніш чи пізніше на даному грунті неминучими стануть ексцеси.

Є всі підстави у цьому зв’язку припустити, що в майбутньому – більш або менш віддаленому – проблеми, пов’язані з функціонуванням в Україні російської мови і культури, не тільки не зникнуть, а навпаки, загостряться. Зважаючи на цілий ряд специфічних рис конкретно-історичної ситуації, настільки ж доречно припустити, що мовна проблема потенційно може розвиватися не лише в руслі “парламентських полемік”. Це стало очевидним не тільки у зв’язку з обстановкою в Криму і шахтарських районах Донбасу. Нема практично жодної галузі життя і діяльності, де не знайшли б відображення мовні негаразди, про які йдеться. Навіть у такій, здавалося б, вкрай віддаленій від “мирської суєти” галузі життєдіяльності людини, як сфера релігійного ставлення до світу, подібні негаразди проглядаються досить чітко.

Протягом багатьох століть у православному середовищі мовою богослужіння була церковнослов’янська мова. Переважна більшість православних віруючих вважали і вважають цю мову священною. Прихильники ж українізації православ’я в Україні ототожнюють церковнослов’янську мову з російською. І як наслідок – мовна “картина” сучасного православ’я в Україні має доволі строкатий характер.

У відправах віруючі Української Православної Церкви (УПЦ) – частини Руської Православної Церкви (РПЦ) – використовують переважно церковнослов’янську мову (центральні, північні, південні, східні регіони України) і вважають її ознакою зберігання апостольської традиції. При цьому безпосередньо російськомовні громадяни України (прихильники УПЦ) частіш за все відкидають навіть можливість використання української мови у богослужінні (керівництвом УПЦ це не забороняється). Свою позицію вони обгрунтовують посиланням, з одного боку, на священність церковнослов’янської мови, з другого – на недосконалість текстів церковних відправ українською мовою, що зумовлює, на їх думку, появу суттєвих помилок, які руйнують основи віри.

У західних регіонах деякі парафії УПЦ-РПЦ використовують церковнослов’янську мову з “українською вимовою” (“українізована” церковнослов’янська). І це не важко зрозуміти, коли врахувати, що радикальні прихильники української ідеї вважають, що мова є одним з вагомих чинників або русифікації, або українізації православ’я і через нього України в цілому, а тому чинять значний тиск відповідного плану.

Віруючі ж Української Православної Церкви Київського Патріархату (УПЦ-КП) та Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ) віддають перевагу богослужінню українською або “українізованою” мовою. Керівництво Української Греко-католицької Церкви (УГКЦ), що домінує у західних регіонах України, також дало дозвіл на ведення відправ або українською, або “українізованою” мовою. У свою чергу, протестанти вважають, що богослужіння має вестись мовою віруючих.

Але ж цілком зрозуміло, що подібний стан “мовних” справ у сфері релігійного життя України зовсім не сприяє встановленню на її терені миру й спокою. При цьому особливо істотно підвищують напругу у взаєминах між віруючими випадки примусу до використання відповідної мови, що за деяких обставин може викликати дестабілізацію ситуації в конфесійній сфері і громадсько-політичному житті України в цілому.

В той же час конфесійна приналежність – це лише одна із сфер життєдіяльності людини. Якщо ж узяти до уваги той факт, що, скажімо, вже зараз проблема російської мови починає відверто використовуватися у політичній боротьбі, а деякі політичні партії виносять цю проблему в центр своєї політичної платформи (наприклад, Соціально-ліберальне об’єднання – СЛОН), то стає зрозуміло, що “мовне питання” набуває ролі чинника довготривалої дії й, потенційно, надзвичайної сили.

І хоча минулі вибори до Верховної Ради начебто довели, що сьогодні цей чинник не найголовніший, проте його слід враховувати, тим більше напередодні президентських виборів (безумовно, опоненти Президента нагадають йому передвиборну обіцянку надати російській мові статусу офіційної). Не викликає сумнівів, що проблема мови при вмілому її використанні здатна набути і значного вибухового потенціалу саме в межах наступної президентської виборчої кампанії, у зв’язку з чим вона заслуговує на серйозну увагу і попередній всебічний розгляд.

Для того, щоб вжити цілеспрямованих і дійових заходів щодо своєчасного вирішення проблеми мови, остання повинна бути перш за все ретельно досліджена у найбільш суттєвих аспектах, якими вона представлена у практиці соціального функціонування. Причому найпершим і, мабуть, найголовнішим з них слід визнати соціально-психологічний аспект.

2. Соціально-психологічний аспект мовної ситуації в Україні

Порівняно з 1991 і 1994 роками проблема мови в Україні значно змінилася. Якщо тоді вона мала відтінок насамперед утвердження державності України, то зараз набула значення контексту безпосередньо соціального функціонування.

За ознакою володіння мовою слід виділити чотири групи населення: україномовне, російськомовне, білінгви, а також група населення, що розмовляє так званим суржиком і тому взагалі погано орієнтується в питанні мови.

При цьому обов’язково слід враховувати, що в Україні склалася така історична ситуація, де практично нема людей, які взагалі не розуміють української або російської мов. Тому в соціокультурному плані “україномовні” і “російськомовні” групи населення є певною мірою абстракціями, що формуються і конституюються на факті віддання переваги застосуванню тієї чи іншої мови. Реально ж в Україні переважає стихійний білінгвізм, а мономовність є значною мірою проблемою самовизначення і особистісного вибору. Тому надання проблемі мономовності чи двомовності політичного сенсу та змісту є штучною акцією, що немає природного соціально-психологічного та культурно-історичного підгрунтя.

Функціонування мови (мов) в Україні на сьогодні визначається складною взаємодією низки факторів. Серед них не останнє місце посідають суто психологічні чинники. Відносна мономовність (українська чи російська) визначається, наприклад, дією двох основних чинників:

Індивідуально-психологічний чинник:

суб’єктивна “мовність” як

а) уявлення про те, яка мова є рідною за використанням;

б) уявлення про етнічно рідну мову;

в) уявлення про культурно рідну мову.

Соціально-психологічний чинник:

“мовна насиченість” соціального оточення

а) в регіоні;

б) в соціально-професійному оточенні;

в) в сімейно-дружньому оточенні.

Ставлення мономовної частини населення України до можливості реального використання двомовності (застосування другої мови) визначається також двома чинниками:

Індивідуально-психологічний чинник:

а) рівень знання мови;

б) тип мовного мислення;

в) легкість використання мови.

Соціально-психологічний чинник:

а) уявлення про власні можливості опанування і необхідність використання другої (іншої) мови як пріоритетної;

б) уявлення про необхідність оволодіння другою (іншою) мовою дітьми.

Але ж при цьому треба враховувати, що і в реальному соціальному житті, і у свідомості населення чітко розрізняються три рівні використання мови.

А. Рівень буденного спілкування. Більшість населення вважає використання мови на цьому рівні приватною справою і “природним правом” кожної людини, що не повинно регулюватися законодавчим чином і залежати від політичної кон’юнктури. Будь-яке втручання тут сприймається вкрай негативно й у більшості випадків викликає реакцію озлоблення на суб’єктів такого втручання.

Значущість цього рівня для нормального функціонування суспільства не можна недооцінювати, бо саме тут відбувається задоволення основних культурних потреб і потреб дозвілля індивіда та родини. За даними соціологічних досліджень, у цій сфері життя спостерігається значна напруженість. За даними ЦСМ/УІМ (Інформаційний бюлетень, липень 1997 р.) 38% населення більш за все стурбовані “проблемами, що пов’язані з отриманням освіти”, а ще 37% стурбовані “малими можливостями задовольняти культурні потреби”.

Підкреслимо також, що ці дані не вповні відображають ситуацію, оскільки не враховують дефіцит інформаційного простору. Низький рівень задоволення культурного, дозвіллєвого та інформаційного попиту призводить до зниження загального задоволення життям, а також до негативної оцінки населенням тих соціальних структур, які, на їх погляд, мають відповідати за ці сфери.

Б. Соціально-професійний рівень, куди входить складний комплекс соціальних контактів і професійних вимог. Ця сфера вкрай суперечлива і потребує в подальшому більш детального аналізу. Наразі наведемо лише один приклад: у сфері вищої освіти викладачі зазнають сильного тиску з боку адміністрації з вимогою вести викладання предметів українською мовою. В той же час серед спеціальної літератури, що необхідна і викладачам, і студентам, переважає російськомовна. За цих умов викладачі змушені самостійно перекладати українською мовою не тільки класичну літературу – скажімо, з філософії та економіки, а й тексти монографій, підручників, своїх власних лекцій. А це призводить до зниження рівня викладання, до відвертого невдоволення і викладачів, і студентів.

Саме на цьому рівні неукраїномовна частина населення відчуває найбільший дискомфорт. Пристосування до нових соціальних умов, у тому числі й до мовних вимог, може відбуватися двома шляхами – як соціальна адаптація і як соціальний конформізм. На жаль, доводиться констатувати, що в даний період в Україні все більше складається ситуація, яка призводить до масового соціального конформізму – більше половини населення країни змушене на соціальному рівні переходити до користування українською мовою при збереженні психологічної прихильності до російської мови. Адміністративно-директивна українізація вже призвела до “розриву” між буденним і соціальним рівнями спілкування. Найбільш важким наслідком цього розриву стає падіння суспільної моралі й утвердження принципу “подвійної моралі”: для мене – одне, для інших – друге.

Таким чином, мовна ситуація в Україні на сьогодні визначається дією ще одного чинника, а саме – чинника суб’єктивної оцінки соціальних умов життя, який віддзеркалює можливість задоволення культурних (у широкому розумінні) потреб та уявлення про ступінь “змушеності” до користування українською мовою на соціальному рівні.

В. Рівень адміністративно-державної взаємодії, який зачіпає здебільшого сферу складання різного роду документів. У більшості населення цей рівень користування мовою, хоч і створює певні труднощі, проте не викликає психологічного неприйняття.

Зазначимо, що проблема мови має, таким чином, найбільш суттєве і принципове значення для прошарків населення, рівень культури яких досить високий. При цьому потерпає від заходів дискримінаційного характеру щодо російської мови передусім творча (в найширшому розумінні) інтелігенція, більшість якої (зрозуміло, за винятком письменників) є російськомовною.

Отже, зараз в Україні склалася ситуація “подвійного” – більш або менш прихованого – конфлікту на мовному грунті:

а) конфлікт, що має місце при безпосередньому міжособистісному зіткненні індивідів, зорієнтованих мовно протилежним чином;

б) конфлікт, що є породженням відчуження значної частини інтелігенції від держави на терені неприйняття адміністративно-директивної українізації.

І все ж безпосередньо сьогодні мовні “негаразди” навряд чи можуть ставати причиною відкритого й масштабного соціального конфлікту. Такому конфліктові нині перешкоджають:

1. Психологічний чинник. Переважна більшість дорослого населення України в 1991 р. на референдумі проголосувала за її незалежність і тому зараз, навіть за можливої зміни свого ставлення до самого факту самостійності, змушена визнати право держави на проголошення української мови державною. При цьому безпосередньо російськомовна частина населення значною мірою також вважає себе зобов’язаною миритися з наявною політикою адміністративно-директивної українізації як наслідком власного вибору. Сила цього чинника, однак, з часом стане істотно слабшою. Цьому сприяє до того ж значний розрив між сподіваннями 1991 року й реальністю 1998 року. Щоправда, психологічний чинник перешкоджає виникненню лише відкритого й масштабного соціального конфлікту і безпосередньо сьогодні. Водночас він поволі акумулює в людях відверте незадоволення не тільки політикою держави, а й самою державною системою України як антидемократичною.

2. Геополітичний чинник. Російськомовні регіони України відділені від радикально націоналістично орієнтованих україномовних областей своєрідним “буфером”, який утворюють північні, центральні та південно-західні регіони. За основними параметрами – територія, кількість населення, економіка, соціальна інфраструктура тощо – російськомовні регіони більш потужні і переважають радикально націоналістично орієнтовані україномовні регіони. Однак політично, соціально та психологічно останні виявляються сьогодні більш активними. Тому саме радикально налаштовані україномовні регіони займають нині активно-наступальну позицію. Така ситуація залишається у відносній рівновазі доти, доки відступаюча сторона відчуває наявність “простору” для відступу, тобто доти, доки не виникне відчуття “загнаності у глухий кут” і вже не залишиться іншого шляху, як перейти у наступ.

3. Соціальний чинник. Російськомовне населення, природно, не є соціально однорідним. Мову як проблему і певною мірою як трагедію переживає тільки та його частина, яка усвідомлює її як культурну і життєву (екзистенціальну) цінність. Фактично це тільки російськомовна інтелігенція. Але саме вона за кризової ситуації може повести за собою інші верстви населення.

Звичайно, мовний фактор активно використовуватиметься “лівою” опозицією для досягнення своїх цілей, передусім – у перевиборній кампанії 1999 року, і шкода, завдана при цьому центристським силам, може виявитися дуже істотною.

4. Культурологічний “зріз” мовної проблеми

Від якості – успіху чи неуспіху – вирішення мовної проблеми в Україні значною мірою залежить як характер розвитку соціокультурних процесів усередині країни, так і стан її відносин з деякими сусідніми державами. Більше того, ступінь мудрості й виваженості в підходах до цього питання великою мірою позначатиметься і на іміджі України як європейської держави, в основу внутрішньої і зовнішньої політики якої покладено загальновизнаний і домінантний в цивілізованому світі “західного зразка” критерій прав і свобод людини.

У той же час створюється враження, що глибинну роль і значення даної проблеми майже ніхто досі по-справжньому не з’ясував і не оцінив належним чином. Це, звичайно, зовсім не означає, що аналізові мовної проблеми не приділяється необхідна увага з боку, скажімо, владних структур або відповідних установ культурного і наукового профілю. Навпаки, вже давно проблема мови стала мало не насущником політологів, культурологів, соціологів. Більше того, в рамках практично кожної міжнародної конференції відповідного профілю вона де-факто перетворюється в домінуючу. І тут аж ніяк не можна обійти однієї з досить характерних рис широких, аж до сьогодення, дискусій з мовної проблеми, в яких простежується майже повна відірваність останніх від інших аспектів життя в сучасній Україні. Створюється враження, що учасники таких дискусій нерідко забувають, що справжня сутність мовної проблеми прихована не тільки і не стільки в ній самій, скільки в більш істотних і глобальних проблемах. І передусім – у проблемі взаємодії (або протидії!) в рамках суспільства різноманітних соціокультурних верств, а отже, у витоках і справжній суті багатоманітних соціокультурних трансформацій суспільства.

Мова не може існувати окремо від культури, втім, як і культура окремо від мови. У певному розумінні мова – це і є все невичерпне розмаїття культури в його вербальній іпостасі. Причому подібна вербальна іпостась культури є не просто однією з істотних форм репрезентації останньої. Вона являє собою мало не найістотнішу форму репрезентації культури, бо, по-перше, дає можливість предметно диференціювати і, отже, “розрізняти” культуру в її функціональних спрямуваннях, по-друге, не дозволяє подібній предметній диференційованості перетнути кордон, що відділяє багатство розмаїття від одноманітності хаосу, ентропії. Іншими словами, “розпізнавальна” функція мови цементує культуру, перетворює її в системне, відносно цілісне й однорідне утворення.

Але в такому випадку практично паритетне використання в суспільній практиці індивідуального і соціального спілкування двох мов означає ні що інше, як практично паритетне функціонування в суспільстві двох культур!..

При цьому не викликає сумнівів, що тривала і запальна полеміка з приводу вирішення мовної проблеми по суті є тривалою і запальною полемікою щодо пріоритетності характеру в індивідуальній і соціальній практиці спілкування однієї з двох домінантних культур, репрезентованих в Україні українською і російською мовами. Простіше кажучи, йдеться про конфлікт не стільки між мовами, скільки між культурами, не стільки між так званим україномовним і російськомовним населенням країни, скільки між прихильниками української і російської культур.

Незважаючи на зовнішню невибагливість, дана констатація принципово важлива, бо дає підстави для ряду принципово важливих висновків. Причому особливу увагу серед них слід приділити наслідку, що цілком природно витікає з даної констатації. Не викликає сумнівів, що зараз культура України поділена на дві основні більш-менш рівновеликі складові і не є специфічним системним відносно цілісним однорідним утворенням, яке звичайно ототожнюється з культурою того або іншого суспільства.

Водночас культура – то не є феномен, який існує поза і незалежно від людини. Коли ми щось характеризуємо як культурну цінність, то це щось насправді є таким лише настільки, наскільки уособлює факт нашої ціннісної свідомості. І якщо ми визнаємо, що культура України поділена на дві складові, то побічно визнаємо тим самим, що на дві складові поділене і саме суспільство. При цьому незаперечно, що залежно від того, якими формами представлятиметься взаємодія між цими складовими, так само – адекватно – представлятиметься і взаємодія між людьми – суб’єктами ціннісної свідомості.

Так, україномовна і російськомовна складові культури України нині перебувають у стані більш-менш “м’якої” конфронтації. Російськомовна культурна складова поволі відступає, здає позиції, україномовна настільки ж поволі наступає, оволодіває новими позиціями. При цьому прихильники першої не без підстав ведуть мову про дискримінацію, що має місце у даному випадку, прихильники другої настільки ж не без підстав ведуть мову про необхідність відновлення культур-історичної справедливості.

Чи може бути в принципі розв’язаний справедливим чином і на неконфронтаційній основі конфлікт, про який йдеться?

Немає сенсу навіть обгрунтовувати тезу, згідно з якою в конфлікті домінуючих складових культури України немає і не може бути переможців відповідно до критерію “переможець-переможений”. Більше того, хто б не виграв у суперечці за абсолютний пріоритет (навіть якби це було можливо) – культура України в цьому випадку програла б уже тому, що була б істотно і кількісно, і якісно збіднена зникненням другої складової.

Одне слово, отримати гору в конфлікті двох основних складових культури України неможливо, а прагнути цього – безглуздо і небезпечно. У цьому зв’язку мова в принципі може йти лише про суто тимчасові, до того ж локальні, так би мовити, “наступи” і “відступи”. Причому, за відомим “законом маятника”, чим ефективнішим виявиться той або інший локальний “наступ” однієї із сторін у даний конкретно-історичний момент, тим більш суттєвим виявиться її “відступ” у наступний конкретно-історичний момент.

Чи означає це, що Україна приречена на споконвічний конфлікт між основними складовими її культури і, відповідно, між двома майже рівновеликими групами населення?

Якщо і надалі протиставляти одна одній ці складові та відповідні їм групи населення, тобто стимулювати протидію, то відповідь на поставлене запитання виявиться однозначно позитивною. Чому? Ще раз підкреслимо, що у подібному конфлікті немає і не може бути переможців. Однак подібний розвиток подій – далеко не єдиний, а тим паче не найоптимальніший шлях соціокультурних трансформацій в Україні.

Для того щоб виявити альтернативу даному безумовно тупиковому напряму, розглянемо факт, який стає нині дедалі очевиднішим широкому колу теоретиків, передусім культурологам і політологам. Практично в жодній країні світу, яка орієнтується на узвичаєні соціокультурні еталони західного зразка, не практикується жорстка диференціація населення за національною ознакою. І зовсім не тому, принаймні, не тільки тому, що в західному суспільстві широко розповсюджена національна толерантність. Причина тут інша й істотніша. Полягає вона в тому, що людина, яка не належить за національною ознакою до якоїсь соціально-етнічної спільності, але мешкає в сфері культурної “аури” останньої, дуже швидко набуває специфічних психологічних і поведінкових рис, які щодалі істотніше відрізняють її від родової соціально-етнічної спільності і водночас зближують зі знайденою.

Не дивно, що, скажімо, “у Франції на питання про “національність” ніхто не відповідає, що він араб або вірменин: може бути те або інше “національне коріння”, але національність у громадянина Франції одна – француз”.. І це природно, бо людина, яка живе тривалий час в іншому соціокультурному середовищі, вже не кажучи про тих, хто народився і виховувався в його рамках, кардинальним чином внутрішньо “перевтілюється”.

Україна в цьому відношенні абсолютно нічим не відрізняється від будь-якої іншої країни Європи або Америки. Не тільки так зване російськомовне населення України, але й власне національна меншість (хоч і значна), пойменована “росіяни”, зовсім не адекватна в культурному відношенні росіянам, які живуть у Росії. Більше того, нерідко представники цієї національної меншості взагалі себе, навіть номінально, до такої не відносять (даний факт стає дедалі не тільки очевиднішим, але й все частіше потрапляє останнім часом до сфери серйозного усвідомлення й осмислення).

Але ж на практиці це означає, що нині в Україні (як і загалом на всій території пострадянського простору) активно протікають досить своєрідні соціокультурні процеси, які заслуговують уважного і ретельного аналізу.

Відомо, наприклад, що взаємодія різних мов і культур у межах одного суспільства представлена, як правило, або не дуже вже й поширеним процесом їх рівноправного паралельного функціонування (співіснування франкомовної і німецькомовної культур Швейцарії щодо цього досить показове), або, навпаки, досить поширеним, хоча й таким, що має доволі значні відмінності, процесом природної чи примусової асиміляції мов і культур.

Приклад же України та ряду інших країн, які утворилися на території пострадянського простору, змушує констатувати, що не тільки теоретично можлива, а й практично вже нині здійсненною є третя форма взаємодії мов і культур у рамках одного суспільства. Ця форма являє собою поступову консолідацію споріднених мов і культур у рамках одного суспільства.

Факти вказують на те, що нині народ України стихійно консолідується і починає поступово усвідомлювати себе як єдине відносно цілісне соціокультурне утворення, етнічні відмінності між основними складовими якого мають непринциповий і неконфронтаційний характер. Інакше й не може бути, тому що Україна як незалежна держава можлива лише на основі консолідації, тобто все більш тісної взаємодії двох основних різномовних груп населення, що входять до складу українського суспільства. В цьому відношенні факти, що підтверджують протікання стихійного процесу консолідації українського суспільства, лише демонструють природний і закономірний характер даного процесу.

Важливішим є інше: можливість й ознаки фактичної здійсненності подібної консолідації означають принципову можливість і ознаки фактичної здійсненності консолідації двох основних різномовних складових культури України. Іншими словами, мова в даному випадку йде не про їх паралельне функціонування, не про поглинання однієї із складових іншою, а про поступову взаємну асиміляцію української й українсько-російської культур та перетворення їх на єдину цілісну двомовну культуру України, здатну стимулювати виникнення принципово нової ситуації в соціокультурному полі країни.

Не перелічуватимемо всіх переваг такого розв’язання мовної і, ширше, соціокультурної проблеми в цілому. Подібні переваги, зрештою, не тільки очевидні, а й незаперечні, хоча й допускають певні труднощі в практичному здійсненні діалогу культур і, як мінімум, наявність доброї волі у кожної зі сторін подібного діалогу. Звернемо увагу лише на той факт, що у даного рішення нема і принципово не може бути альтернативи.

Запереченням діалогу та консолідації україномовної і російськомовної культур в Україні можна досягти тільки одного – конфронтації цих культур і всього того, що подібну конфронтацію природним чином супроводжуватиме. До того ж це призведе до втрати не багатьом народам Богом даної справді унікальної можливості одночасного опанування багатства двох взаємопов’язаних споріднених культур.