Національна безпека України: проблеми і головні загрози
Дотичне · Переглядів 33762 · Коментарів 2

1. Після п’яти років незалежності.

П’ять років, звичайно, не 100 днів. Це чималий період в житті держави, і вже є що підсумовувати, оцінювати та на основі цього - прогнозувати й конструювати шлях у майбутнє. Від глибини і правдивості аналізу, об’єктивності оцінок, від волі до подолання проблем, які стоять перед нами, те майбутнє залежить. Іншими словами - чи будемо поступально розвиватися та міцніти, чи - деградувати. Правда завжди має, якщо не гіркий, то гіркуватий присмак, але вона і тільки вона може вберегти від солодких ілюзій, які в кінцевому рахунку призводять до розчарувань.

То ж будьмо правдивими і самокритичними. Не шукаймо самозаспокоєння і не втішаймося напівправдою чи брехнею, або не пожинати ще гірших і страшніших наслідків, ніж маємо тепер. Закономірний суспільний розвиток призвів до неминучого краху старої комуністичної Російської імперії. Сприятливий збіг обставин дозволив без надзусиль і важкої боротьби здійснити віковічну мрію українського народу - проголосити державну незалежність України.

Але, на жаль, за п’ять років зроблено надто мало, щоб наповнити цю незалежність реальним змістом, закласти достатній фундамент для гарантії безпеки української Нації і Держави у всіх вимірах: духовному, економічному, правовому, військовому, ідеологічному, політичному, психологічному, соціальному.

Тому на сьогодні не маємо того, що мусили вже мати, а тільки те, чого не повинно було бути.

1. У духовній сфері через фактично антиукраїнську політику влади гальмується відродження морального здоров’я української нації, підірваного багатовіковим жорстоким колоніальним гнітом.

Найвища влада чинить опір українському відродженню комплексом заходів, до якого входить: негативна кадрова політика в сфері культури та освіти (старі компартноменклатурні шовіністичні кадри здійснюють за інерцією або як п’ята колона стару політику); видавнича практика; підтримка російської православної церкви в Україні і толерування її антидержавної антиукраїнської діяльності (разючим проявом цієї політики стала ганебна бузувірська поведінка влади під час похорону Патріарха Володимира 18 липня 1995р.); толерування безконтрольної діяльності розмаїтих сект, псевдорелігійних, окультистських організацій, які масово напливають і підтримуються з-за кордону, і здійснюють підривну ідеологічну та психологічну роботу, розраховану на руйнування національних традицій, релігії і культури взагалі.

2. Глибока і тривала економічна криза відбувається, як наслідок нечуваної корумпованості всієї системи влади та інфільтрації її підривними елементами, що свідомо гальмують структурні реформи, спрямовані на оздоровлення економіки. Все це спричинило розграбування і нині продовжують розграбовувати колосальні національні багатства - десятки мільярдів доларів опинилися за межами України, інвестуючи економіку інших держав. У критичному стані - військово-промисловий комплекс - гордість української індустрії. Замість розумної конверсії - переведення галузі на ефективно збалансований випуск цивільної і необхідної військової продукції для потреб внутрішнього ринку і власної оборони та експорту, замість збереження інтелектуального потенціалу та технологічних досягнень відбувається їх руйнування.

Найбільший спад спостерігаємо в легкій, переробній і машинобудівній промисловості. Натомість в Україну імпортуються низькоякісні продукти харчування, одяг, взуття тощо.

З кожним роком в експорті з України зростає доля сировини і напівфабрикатів (майже 100%), що є показником поглиблення відставання і деградації в промислово-технологічному відношенні. Не вирішено питання диверсифікації імпорту енергоносіїв для нейтралізації шантажу з боку Росії і зменшення цін на них.
Україна має майже 10 млрд. дол. зовнішнього боргу. На що пішли величезні суми іноземних позичок можна тільки здогадуватися, бо позитивного впливу на економіку вони не мали. Варто нагадати, що зовнішній борг швидко зростатиме, оскільки потрібно сплачувати відсотки.

Умисна злочинна податкова політика душить вітчизняного виробника, або виштовхує його в тіньову економіку (понад 50% - нечуваний в світі обсяг).

Але глибока економічна криза триває так довго, в першу чергу, внаслідок суб’єктивних причин: бездарності і корумпованості влади!

3. За п’ять років не було створено достатньо чіткої правової бази, яка гарантувала б права українській Нації,
громадянинові і безпеку - державі. Крім того, поглиблювався правовий нігілізм, нехтування законами, сваволя і безвідповідальна вседозволеність владоможних чиновників.

Пересічний громадянин надто мало захищений від посягань на його права, як від державних чиновників, так і від розмаїтих кримінальних структур.

4. Погіршилася військова безпека держави, її обороноздатність. Серед причин такого стану - шкідлива політика керівництва Міноборони і його покровителів у найвищих ешелонах влади; в результаті якого маємо: надмірне обеззброювання, вкрай незадовільне матеріальне забезпечення ланки середніх і молодших офіцерів та рядових військових, незадовільне патріотичне виховання (майже фактична його відсутність) військовослужбовців; переслідування патріотичного офіцерства; шкідливу кадрову політику; масову корупцію серед генералітету (в тому числі МО); розграбовування військового майна; розкрадання зброї; вкрай низьку дисципліну у військах.

5. Небажання вищого державного керівництва визначитися з державницькою ідеологією породжує дезінтеграційні процеси в суспільстві, замість того, аби сприяти його консолідації.

Відсутність на озброєнні у керівництва держави державницької ідеології на засадах української національної ідеї - це і є фактично ідеологія хаосу і деградації.

6. Політиці державного керівництва характерна невизначеність і непослідовність, вибір хибних пріоритетів у зовнішній політиці. Така поведінка керівництва призвела до низки допущених ним суттєвих помилок.

7. Відсутність чітко визначеної мети і необхідної волі будувати сильну державу, покладаючись, в першу чергу, на власні сили; високий ступінь корупції в ешелонах влади, її аморальність та бездарність; сваволя і безкарність чиновництва дали негативний відбиток суспільній психології: посіяли зневіру у краще завтра; різко знизили громадську і ділову активність, породили апатію серед значної верстви громадян.

8. На фоні патологічного соціального розшарування - появи в критично короткий час жменьки мульті-багачів за рахунок розкрадання суспільного багатства і мільйонів злидарів - зросла велика напруга в суспільстві та антагонізм; катастрофічно розвиваються процеси криміналізації і деградації.

У жахливому стані опинилися недієздатні групи населення (люди похилого віку, інваліди, діти, хворі).

Визначилася стійка тенденція негативних демографічних процесів.

Упродовж 4 років по наростаючій смертність переважає народжуваність (тобто немає навіть простого фізіологічного відтворення населення - загрожуючий симптом вимирання Нації).

Викликають тривогу негативні міграційні процеси. Внаслідок тяжкого соціально-економічного стану держави збільшився відплив з України найбільш активних категорій населення (молоді кваліфіковані робітники) та найціннішого інтелектуального потенціалу (науковці, інженери тощо).

Водночас через так звані “прозорі кордони” з кожним роком в Україну збільшується наплив мігрантів з далеких і близьких країн (переважно потенційно кримінальні елементи). Це погіршує криміногенну ситуацію, впливає на зростання захворюваності (завізні хвороби); збільшує відсоток неукраїнців в Україні, що створює додаткову соціальну напругу.

На фоні несприятливого соціально-економічного стану погіршуються стандарти здоров’я, зростають всі види захворювань. Особливу тривогу викликає “вибух” туберкульозу, венеричних захворювань, кишково-шлункових, серцево-судинних. Зменшується тривалість життя.

Нині можна з певністю стверджувати, що в Україні влада опинилася в руках олігархії корумпованої старої номенклатури, сформованої ще в колоніальний період.

Правляча олігархія не ставить собі за мету зміцнення держави, відстоювання національних інтересів. Її головний пріоритет - максимальне матеріальне збагачення за рахунок привласнення вже створеного національного багатства (тобто його розграбування), що суперечить національним інтересам держави і суспільства та несе загрозу для національної безпеки.

Нині Україна найбільш криміналізована держава в світі серед держав аналогічного масштабу (населення, територія, економічний потенціал, наявність інтелектуальних ресурсів).

І це не лише моя суб’єктивна думка.

Президент змушений був признати, що організована злочинність в Україні - це вже п’ята влада. Додам від себе - влада реальна.

Правда, президент далі констатації факту не пішов, хоч передвиборча обіцянка приборкати організовану злочинність і навести лад в державі, - зіграла головну роль при визначенні виборців голосувати на його користь.

Останнім часом президент публічно намагається не акцентувати уваги на цьому питанні. Створюється враження, що його обіцянки були просто агітаційно-пропагандистським передвиборчим популістським гаслом.

Якби це було не так, то багато хто з високопоставлених державних чиновників опинився б у в’язниці, а кадрова політика президента була б цілком іншою.

На жаль, президент Кучма продовжив політику кравчукізму - орієнтація на корумповану і бездарну аморальну номенклатуру, виплекану колоніальним режимом.

Соромно і боляче про це говорити, але ненормальний внутрішній клімат підриває авторитет нашої держави в світі. Про стан справ у нашій країні вже добре знають іноземні аналітики.

Так, наприклад, американський економіст з Гарвардського університету Джефрі Сакс вважає, що найголовнішою перешкодою для економічних реформ в Україні є корупція, з якою команда Л.Кучми не бореться.

Отже, підсумовуючи пройдений п’ятирічний шлях, треба з прикрістю констатувати, що це був період великих втрат і невикористаних можливостей. Про це необхідно говорити відверто, бо, на превеликий жаль, за цей період не вдалося закласти надійний фундамент, який би був доброю гарантією для національної безпеки і передумовою для успішного майбутнього розвитку.

Цього не сталося. Загроза для існування самостійної держави не зникла. І як би не намагалася офіційна пропаганда применшувати небезпеку, говорити про якісь ознаки стабілізації, успіхи, - об’єктивні причини негараздів, це, м’яко кажучи, не відповідає дійсності.

Головний і об’єктивний показник стану держави - виробництво внутрішнього валового продукту. Падіння ВВП з 1991р. не зупинилося, а навпаки, прискорилося. І за перше півріччя цього року, в порівнянні з відповідним періодом минулого, ВВП зменшилося ще на 9,2% (Уряд планував зменшення ВВП у 1996р. на 0,5%). Україна за показником частки ВВП на душу населення ввійшла в групу найбідніших країн світу!

Проголошення незалежності України - велике завоювання українського народу, здійснення його віковічного прагнення. Те, що Україна стала незалежною державою, що ця держава існує - це заслуга народу.
Але те, що за п’ять років в Україні не відбулося поліпшення соціально-економічної ситуації, що падіння економіки і деградація суспільства продовжується, - вина влади, яка, в першу чергу, намагалася задовільняти свої захланні матеріальні інтереси (надмірно збагачуватися), навіть всупереч національним інтересам. Це не констатація фактів і критика заднім числом, не фатальна закономірність, а нинішній стан держави і суспільства, створений зловмисниками.

Можна було не допустити до такого занепаду, якби було бажання прислухатися до слушних застережень і пропозицій як керівництву держави, так і лідерам політичних і громадських організацій.

Нагадаю, що ще у травні 1992р. мені довелося бити на сполох під час з’їзду УРП, де у своїй співдоповіді (яку на з’їзді не дали мені виголосити) я застерігав: “Україна в небезпеці!”. Я наголошував, що головною внутрішньою загрозою для держави є корупція у владних структурах, яка стала основою організованої злочинності, а причиною цього зла є злочинна кадрова політика державного керівництва, передовсім президента Кравчука. Тоді ж закликав домагатися здійснення кадрової політики за принципом “трьох П” (порядність, патріотизм, професіоналізм, згодом доповнив цю тріаду ще “В”, тобто враховувати і вольовий фактор).

На жаль, тоді ці застереження не знайшли розуміння, що стало головною причиною розколу УРП.
Хотілось би, щоб з цієї повчальної історії, яка вже майже призабута, хоч тепер були зроблені належні висновки, адже небезпека не усунута. Вона незрівнянно зросла, а організована злочинність вже перетворилась у “п’яту владу”.

Отже, щоб уникнути катастрофічних наслідків для держави, необхідно глибше проаналізувати причини загроз для національної безпеки та визначити головні заходи для виправлення нинішнього становища.

Масова корупція - найбільша внутрішня загроза для національної безпеки України.

Використання службового становища для власних корисних цілей, тобто корупція, стало настільки розповсюдженим явищем, яке вразило всі без винятку гілки влади на всіх рівнях та державні структури, що перейшло ту критичну межу, за якою - загроза національній безпеці і, якщо не виправити становища, то навіть - державній незалежності.

Масова корупція стала причиною організованої злочинності, яка розрослась до таких меж, що є фактичним господарем в державі, і навіть сам президент, повторюю, змушений назвати її “п’ятою владою”.

Організовані групи (створені з метою досягнення корисних цілей протизаконними засобами) як суб’єкти організованої злочинності без стійких зв’язків з владними і державними структурами та без сприяння тих структур, неспроможні були творити відчутну загрозу для держави, або “п’яту владу”.

Виходить, що “п’ятою владою” оргзлочинність може бути тільки за умови епідемії корупції.
А через відсутність боротьби з корупцією сформувалися стійкі злочинні (корупційні) вертикалі зверху донизу з налагодженими зворотними зв’язками знизу догори, а також аналогічні горизонтальні пов’язання між ними.

Це і є “п’ята” - реальна влада.

Ускладнює, або навіть унеможливлює боротьбу з організованою злочинністю критичний ступінь корумпованості правоохоронних структур, зокрема, їх керівних органів та протекціонізм їм з боку високих посадових осіб у верхніх ешелонах державної влади.

Тобто, оргзлочинність починається з найвищих щаблів. Тільки за такої умови вона безкарно процвітає і нав’язує суспільству свої правила гри, що визначаються не правовими нормами (правові норми або не застосовуються, або ж навіть створюються вигідними для оргзлочинності), не моральними принципами, не національними інтересами, а, власне, інтересами злочинних кланів (мафії).

Тому, якщо й трапляються випадки переслідування окремих представників злочинних угрупувань, то це відбувається на рівні конкурентної боротьби між злочинними угрупуваннями. І тільки.

Викорінення організованої злочинності як суспільного зла тут ні при чому.

Закони перестали функціонувати як правові норми поведінки, обов’язкові для всіх. Вони застосовуються вибірково і тлумачаться неоднозначно на користь сильніших злочинних угрупувань і корумпованих представників владних структур.

Розслідування злочинів і припинення злочинної діяльності злочинних угрупувань зводиться нанівець корумпованістю правоохоронних органів і корупційними зв’язками цих угрупувань з владними структурами.
Роль оргзлочинності настільки велика, що нині вона впливає на всі функції держави, визначаючи щораз більше її внутрішню і зовнішню політику, яка дуже часто суперечить національним інтересам. Натомість державна політика перетворюється в інструмент залагодження корисних інтересів мафіозних кланів і корумпованого чиновницького апарату.

Ці явища спостерігаються повсюдно: у використанні бюджетних коштів і кредитних ресурсів; при підписанні контрактів з зарубіжними фірмами; у використанні іноземних позичок, в ціновій і податковій політиці; при створенні спільних підприємств; в несправедливій приватизації; у формуванні державного апарату; у визначенні пріоритетів економічної політики. При прийнятті рішень в цих питаннях головним мотиваційним моментом виступає не державний інтерес, а користь окремих впливових груп і осіб держапарату, що суперечить загальносуспільним інтересам і ставить під загрозу національну безпеку. Розміри хабарів відіграють вирішальну роль в прийнятті рішень!

Податкова система перетворилась в державний рекет для вітчизняного виробництва і змушує його переходити в тіньову економіку, ухилятись від сплати податків, або припиняти економічну діяльність. Такий стан створився не випадково і не від нерозуміння ситуації з боку державного керівництва. Це умисна політика, спрямована на отримання незаконних надприбутків у вигляді прямих або непрямих поборів. З цих причин державні чиновники не зацікавлені, щоб зменшувати обсяги тіньової економіки, яка сягнула нечуваного рівня - більше 50%, бо неофіційна данина з цього сектору не потрапляє до державного бюджету, а розподіляється між кримінальними рекетирськими групами, корумпованими правоохоронними органами, державними чиновниками і у вигляді неформальних відчислень йде аж до функціонерів найвищих щаблів влади.

Саме цими мотивами пояснюється і відповідний вплив на законодавчий процес (блокування необхідних законодавчих актів, розпоряджень уряду), гальмування розслідування кримінальних справ у сфері економічних злочинів. (З цих причин було заблоковано прийняття закону про декларування доходів і майна, запропонований мною ще на початку травня 1995р.).

На жаль, і президент, який так багато обіцяв зробити в боротьбі з корупцією і організованою злочинністю, не побажав скористатися своїм правом пріоритетності при розгляді законопроектів, щоб домогтися ухвалення цього важливого і вкрай необхідного закону.

Цей приклад є типовим підтвердженням небажання найвищих посадових осіб держави вживати дієвих заходів проти корупції та оргзлочинності.

Корупція і хабарництво в органах влади спричинилися до того, що близько 20 млрд. дол. українських капіталів опинилися за кордоном, працюють на економіку інших держав. Таким чином розграбовані величезні матеріальні і фінансові ресурси України (в тому числі розкрадені заощадження населення). І нині маємо паралізуючу економіку України, проблему неплатежів, відданий на поталу іноземним фірмам внутрішній ринок, катастрофічно низьку купівельну спроможність населення; десятки мільярдів доларів обертається в тіньовій сфері поза будь-яким державним контролем.

Наслідки для економіки і суспільства відомі

Наслідком маємо поглиблення економічної кризи. Як би дехто з офіційних чиновників не намагався говорити про якісь позитивні симптоми в сфері економіки, посилаючись на зниження інфляції і зменшення спаду виробництва, все це спроби видати бажане за дійсне, і ввести в оману громадськість.

Реальний стан речей засвідчує інше.

Підсумовуючи викладене можна зробити висновок, що в Україні система влади криміналізована настільки, що вона (влада) є найбільшою внутрішньою загрозою для національної безпеки та незалежності держави.
Недержавницька кадрова політика на перешкоді розв’язку всіх існуючих проблем.

Давно відома істина: успіх будь-якої справи найбільше залежить від її виконавців. Тим більше функціонування всього державного механізму насамперед залежить від ефективної організації діяльності всіх її структур. Забезпечити цю організацію можуть відповідні кадри, які повинні бажати і професійно вміти виконувати покладені на них завдання.

Отже, підбирати і розставляти кадри на керівні посади різного рівня потрібно, враховуючи їх моральні і професійні якості. У першу чергу, це стосується найвищих керівників державних структур. Від того, хто буде займати найвищі щаблі у владних структурах і державних органах, залежатиме якою буде внутрішня і зовнішня політика держави: чи вона буде позитивною і перспективною, такою, що сприяє поступальному розвитку суспільства, поліпшенню його життєвих стандартів; зміцнює місце і роль держави у світовій спільноті, чи навпаки - веде до регресу, хаосу, ослаблення національної безпеки та авторитету держави, як всередині, серед своїх громадян, так і на міжнародній арені. Звісно, що від тих, хто стоїть на вершині відповідної піраміди, залежатиме характер відтворюваної ними вертикалі і відповідно функціональна діяльність даної структури, а від усіх разом взятих - функціонування держави вцілому.

Не може нормально працювати ціла структура, якщо її керівництво не на своєму місці. Неможливим було б таке засилля корупції і беззаконня, якби цією хворобою не були уражені верхні ешелони влади.

Якщо би на верхах були розставлені кадри, які відзначалися б порядністю, були б патріотично налаштовані до своєї держави, мали високе почуття обов’язку перед нею, були професійно придатні виконувати свої функції, володіли належними вольовими якостями “ЗП + В”, то наявні проблеми розв’язувалися б значно краще, і держава не опинилася б в такому критичному стані, який маємо сьогодні.

Не відповідає дійсності твердження про нібито відсутність необхідних кадрів.

Україна має поки що високий стандарт освіченості суспільства, не бракує людей талановитих і порядних. Так що є з кого вибирати. Але, на жаль, кадрова політика найвищим керівництвом держави здійснюється не за вищенаведеними принципами. На чільні посади призначаються особи не за критерієм відданості державі, готовності якнайкраще відстоювати її національні інтереси, а за ознаками особистої відданості (а радше підлабузництва) до тих, хто їх призначає. Моральна сторона, порядність переважно не беруться до уваги при здійсненні кадрової політики, хоч це повинно бути стрижневим моментом.

Особи з низькими моральними якостями легко піддаються ерозії корупції, а їх діяльність часто суперечить національним інтересам. Аналогічне відбувається і з тими, у кого відсутнє високе почуття патріотизму.
Названі причини призвели до того, що суб’єктивний фактор відіграв вирішальну роль в допущенні прорахунків в економічній політиці, наслідком чого маємо затяжну економічну кризу, яка набрала характерних рис колапсу.

Для переконливості цих висновків необхідно вдатися до конкретних прикладів.

Так, призначення на посаду Міністра оборони Шмарова завдало Україні, її військовій, економічній безпеці великої шкоди.

Незважаючи на те, що Шмаров встиг вже достатньо зарекомендувати себе з найгіршої сторони, перебуваючи на посаді віце-прем’єра (руйнування ВПК), нехтуючи негативним ставленням до цієї кандидатури великої групи депутатів, президент все-таки призначив його на посаду Міністра оборони. Наслідки діяльності цієї особи більш ніж негативні, вони просто злочинні.

Шмаров свідомо здійснював політику, спрямовану на розвал ЗС, підрив обороноздатності держави, поступову ліквідацію їх самостійності та злиття з ЗС Росії. Тобто, курс на підрив незалежності держави через ослаблення і руйнування її інструменту захисту - збройних сил.

Для реалізації цих підступних планів здійснювався комплекс заходів: надмірне і неадекватне скорочення чисельності ЗС (під фальшивою тезою, що, мовляв, в України немає супротивників, скорочувалися кращі частини), фактично було зупинено патріотичне виховання військовослужбовців в дусі українського патріотизму, не здійснювалася українізація війська, із ЗС виживалися патріотично налаштовані українські офіцери; було занедбано оперативне керівництво військами, значно погіршилося матеріальне забезпечення військ, впала до недопустимих меж військова дисципліна, набула фантастичних розмірів корупція серед вищих чинів армії, особливо в самому Міністерстві оборони; незаконна торгівля зброєю та розграбовування військового майна, задумана шмаровська реформа армії спрямовувалася на ліквідацію єдиних і боєздатних ЗС.

Численні угоди і протоколи, підписані Шмаровим 25 листопада 1995 року у Сочі і 28-29 березня 1996 року у Тисовці, суперечать національним інтересам України, виходять за межі правового поля і повноважень МО, і спрямовані на поступове поглинання наших ЗС Росією, на безперешкодний доступ і користування нашою територією і повітряним простором військами Росії.

Виникає слушне запитання, чи міг Шмаров таку багатогранну шкідливу діяльність здійснювати на свій власний розсуд, проявляючи надмірну ініціативність? Звичайно - ні! Шмаров був надійним виконавцем-однодумцем директив головного конструктора (сірого кардинала) антиукраїнської політики при президентові - Секретаря Ради національної безпеки В.Горбуліна.

Шмаров користувався постійною підтримкою і захистом Горбуліна. І тільки безперервний тиск громадськості, народних депутатів змусив Горбуліна і президента усунути Шмарова з посади міністра оборони, але знову ж таки було зроблено все, аби дати йому змогу уникнути відповідальності за свої зловісні вчинки.

Водночас не було названо справжніх причин усунення Шмарова (нібито сам подав у відставку). Та й не могло бути інакше, бо якщо розкрити всю правду, то не тільки треба було б посилати у відставку патрона Шмарова Горбуліна, але притягувати їх обидвох до найсуворішої відповідальності за підривну діяльність проти України (адже Горбулін повинен нести відповідальність за стан національної безпеки держави). Але поки що президент до цього не готовий.

Отже, Шмаров діяв згідно настанов навколо президентського антиукраїнського оточення.
Взагалі, перебування Горбуліна на посаді, яку він займає, і його колосальний вплив на президента - це суттєва загроза для національної безпеки України, адже радник президента України з питань національної безпеки відстоює національні інтереси Росії!!!

Яскравим підтвердженням сказаного є, зокрема, позиція Горбуліна щодо розв’язання проблеми Чорноморського Флоту. Він однозначно виступає за якнайдовше закріплення (фактично увіковічення) російських військових баз на території України, підштовхуючи президента на ці позиції.

Подібних поглядів дотримуються й інші високопоставлені функціонери адміністрації Президента України.

Якнайширші кола української громадськості повинні знати хто і як нині управляє Україною.

Після спільного засідання колегій міністерств оборони України і Росії в Тисовці 28-29 березня цього року я скерував (2 квітня) Президентові України депутатський запит такого змісту:

“Хочу отримати від Вас відповідь, що відбувається нині навколо наших Збройних Сил, і, взагалі, з нашою військовою безпекою?

Незважаючи на те, що Угоди, підписані Міністром оборони Шмаровим в Сочі 25 листопада 1995р., виходять за межі його повноважень, суперечать чинному законодавству і несуть загрозу національній безпеці України, і на те, що вони не були ратифіковані Верховною Радою (навіть не виносилися на ратифікацію), ці угоди все ж отримали свій розвиток на спільному засіданні колегій міністерств оборони України і РФ (щось неймовірне у практиці самостійних держав).

Негласно, але фактично Україна швидким темпом втягується у військовий союз з Росією (спільна оборона повітряного простору, безперешкодний доступ російським літакам до наших аеродромів і використання нашого повітряного простору, полегшений транзит російських військ через нашу територію, вивіз до Росії спецтехніки і передача їй наших стратегічних бомбардувальників, координація виховної роботи у військах тощо).

2. Хто відповідатиме за розвал Шмаровим ЗС і його антиукраїнську політику, корупцію серед вищих чинів в армії, підрив військової безпеки України?

3. Чи не є зухвалим марнотратством те, що для поліпшення комфортності будинку в Тисовці перед зустріччю військових було витрачено Міністерством оборони України 100 млн. крб.”.

Через два місяці я одержав відповідь (знову ж таки приклад, як дозволяють собі не дотримуватися термінів, передбачених законом, високі державні чиновники) від п. Табачника такого змісту (хоч я звертався до президента, а не до начальника його канцелярії):

“Щодо повноважень Міністра оборони України Шмарова В. для підписання Угод в Сочі 25 листопада 1995р., то вони були погоджені з Міністром закордонних справ України та видані йому у вигляді Директив, затверджених Президентом України.

Підписані Угоди відповідають вимогам Закону України “Про міжнародні договори України” і Положення про порядок укладання, виконання та денонсації міжнародних договорів України міжвідомчого характеру”, затвердженого Урядом України.

Щодо подання цих Угод на розгляд до Верховної Ради України, то рішення приймає Уряд України після їх розгляду та схвалення. Тому Ваш висновок, Степане Ільковичу, що підписані МО Шмаровим В. Угоди виходять за межі його повноважень, суперечать чинному законодавству і несуть загрозу національній безпеці України, є передчасними.

Взагалі, всім нам треба зрозуміти, що Збройні Сили України не є “панщиною” Шмарова В., а складають загальнодержавний інститут, за який в повній мірі несе відповідальність кожна державна структура, в тому числі і Верховна Рада України”.

Почну з останнього пункту. Оскільки кожна державна структура не дуже турбується про національну безпеку і ховається за колективну безвідповідальність, (я в цьому переконався, піднімаючи ці питання і на засіданні Комісії з питань оборони і державної безпеки, і перед Головою Верховної Ради України О.О.Морозом, який є куратором цієї комісії, побачивши, що їх не дуже хвилює суть підписаних документів у Сочі, а також взагалі, стан ЗС і військової безпеки держави) я вирішив звернутися безпосередньо до глави держави, Верховного Головнокомандуючого ЗС України - Президента України, який є гарантом суверенітету держави. Як депутата і громадянина мене глибоко турбує незадовільний стан ЗС і військової безпеки держави, на що, на жаль, закривають очі ті, хто безпосередньо повинен відповідати за всю національну безпеку і не давати її на відкуп таким, як Шмаров, ще й надаючи йому хибні Директиви. Так, ЗС не можуть бути “панщиною” шмарових, але, на жаль, вони такими були протягом усього періоду його перебування на посаді Міністра оборони України.

Стосовно відписки п. Табачника на інші поставлені питання, то або глава адміністрації Президента України сам погано знає закони України, або питання безпеки держави його не хвилюють, або він умисно намагається ввести в оману не тільки народного депутата, але й громадськість України.
Аж ніяк не можу погодитися з твердженням п. Табачника, що передчасним є мій висновок про перевищення повноважень Шмаровим при підписанні Сочинських Угод, невідповідність їх чинному законодавству України та загрозу для національної безпеки нашої держави.

Зрештою, тепер це хоч і частково, але змушений був визнати сам Секретар нацбезпеки п.Горбулін. Мабуть, робив він це, рятуючи власну шкуру, бо ж він напрацьовував для Шмарова шкідливі для України директиви, всіляко опікав і захищав його, скільки міг, до останку.

Неправду пише п. Табачник, що підписані Шмаровим угоди відповідають Закону України “Про міжнародні договори України”. Також ним грубо порушені і “Положення” про порядок укладання подібних договорів, бо не всі проекти погоджувалися з МЗС, а деякі підписані договори зовсім не відносяться до компетенції Міністра оборони України.

На підтвердження моїх висновків наводжу деякі оцінки з офіційної відповіді Міністерства закордонних справ. Ось як оцінює МЗС підписання “Протоколу про наміри по спільних зусиллях з врегулювання Боснійської кризи”.

“1. Укладання цього документа суперечить чинному законодавству України (Закон про міжнародні договори), оскільки сфера застосування виходить за межі компетенції Міноборони: адже йдеться про співробітництво двох держав на території третьої (Б і Г). До того ж даний документ не погоджувався з МЗС України(!).

2. Сфера застосування статті 3 потребує укладання міжурядової угоди.”
Щодо Протоколу про створення координаційної робочої групи з питань обмеження звичайних збройних сил в Європі, то з МЗС він не погоджувався(!).

Ці два документи відносяться до компетенції МЗС, як такі, що мають, в першу чергу, політичний характер, а не до МО, це, по-перше, а, по-друге, бачимо, що вони підписувалися в обхід МЗС, порушуючи правову процедуру.

Крім того, треба нагадати, що Україна достроково виконала умови Договору про звичайні озброєння і знищила відповідну кількість зброї (танків, бронетехніки, артилерії, літаків), витрачаючи на це значні кошти з бюджету. І це в той час, коли “немає” грошей на виплату зарплати військовим, утримання військової техніки, проведення військових навчань тощо.

Крім того, Віденський Договір не забороняє озброєння, що підлягають скороченню, наприклад, продавати.
Мабуть, наше вище державне керівництво дуже старалось догодити Росії і полегшити її становище за умови, коли вона не виконує ст.5 Договору, не скорочуючи, а навпаки, нарощуючи флангову військову потугу, що, зрештою, несе загрозу і для України. Тепер Росія хоче заручитися підтримкою України і, взагалі, домогтися перегляду умов Договору, на свою користь, уникнувши скорочення флангових озброєнь (що не відповідає інтересам України).

Дуже цікаво, хто доручив Шмарову підписати цей Протокол, що зовсім не входить в компетенцію Міністра оборони і в обхід Міністерства закордонних справ, і без сумніву - є шкідливим для України (відверта спроба Росії прив’язати до своєї глобальної політики Україну на правах маріонетки для відстоювання імперських інтересів РФ).

До Угоди про співробітництво у військовій галузі вже після узгодження з МЗС були внесені суттєві доповнення в положення, що стосується співробітництва в питаннях мобілізаційного характеру (ст.4 теж на користь Росії).

Отже, навіть з наведених прикладів видно, що дії Шмарова підпадають під кваліфікацію кількох статей Карного Кодексу України. Звісно, що в нормальній правовій державі подібні дії Міністра і функціонерів адміністрації президента стали б предметом розслідування спеціальної слідчої комісії і відповідати довелося б не тільки Шмарову, але й п. Табачнику, і п. Горбуліну, адже йдеться про дуже поважні факти, що завдають шкоди нашим національним інтересам і ставлять під загрозу нашу військову безпеку.

Сумно, але факт, що дії трьох високопоставлених державних чиновників досі не стали предметом розслідування відповідними органами, з правовими наслідками для них. Більше того, і Табачник, і Горбулін безпечно почуваються під крилом президента, а Горбулін наділений навіть ще більшими повноваженнями, ніж мав досі.

Обидва вони залишаються тінню президента, вершать кадрову політику держави, порушують закони і вже нову Конституцію України, втручаються в діяльність виконавчої влади, перевищуючи свої повноваження. Все це їм проходить безкарно.

Отже, нездоровий клімат починається від президентського оточення і без наведення ладу в ньому годі сподіватися на якийсь правовий порядок і справедливість в державі.

Вертикаль корупції і криміналізації держави починається від адміністрації президента.

Ситуація в правоохоронній системі держави.

У контексті розгляду проблематики національної безпеки не можна оминути ситуацію, котра склалася в системі правоохоронних структур, бо без відповідного чистого інструментарію, функції якого повинні виконувати ці структури, не можна ампутувати “п’яту владу”, підтримувати правовий порядок в державі.
Головний тягар на забезпечення громадського порядку, основні функції боротьби зі злочинністю, в тому числі з її організованими формами, покладаються на систему Міністерства внутрішніх справ (або попросту - міліцію).

То ж варто заглянути всередину цієї великої і важливої структури - що ж там діється, яка панує атмосфера. Чи здатна вона успішно виконувати покладені на неї функції?

МВС - найбільша силова структура. У її системі 570 тисяч працівників. Ця структура залишилась практично незмінною з часів колоніального режиму. Реформи, які давно назріли, не здійснюються.
Структура МВС не відповідає вимогам часу. У ній багато дублюючих один одного підрозділів, непотрібного паралелізму і нездорової конкуренції, яка часто переростає в протистояння, невиправдано розбухлий бюрократичний апарат, який за останні роки постійно збільшується. Так тільки в самому Міністерстві нині - понад три тисячі працівників, хоч можна було б обійтися п’ятистами-шістистами.

Загальна чисельність теж не витримує жодної критики і потребує негайного скорочення, але не за рахунок оперативних підрозділів чи слідчого апарату. Скорочувати потрібно зайвий бюрократичний апарат.
Найбільшу тривогу викликає моральний клімат у підрозділах системи МВС. Ця структура внаслідок великого ступеня корупції, особливо керівних її органів, криміналізується, на очах зрощується із злочинними структурами, що є дуже небезпечним фактором загрози для національної безпеки.

Особливо критично небезпечна ситуація склалася в МВС з призначенням на посаду Міністра Ю. Кравченка.
Незважаючи на збільшення загальної чисельності працівників органів міліції злочинність зростає і стає жорстокішою. Але щоб показати неіснуючі успіхи в боротьбі з нею на обласних рівнях стала вже типовою практика фальсифікації державної статистичної звітності про стан злочинності.

Вершиною зухвалого нахабства були повідомлення МВС про нібито значні успіхи у боротьбі зі злочинністю якраз після замаху на життя прем’єр-міністра України п. Лазаренка. А Міністр Кравченко, окрилений “успіхами”, подався на тривалий відпочинок. Мабуть, в його розумінні цей терористичний акт - звичайна іграшкова витівка чи просто жарт, або, як дехто намагався розпускати чутки, - імітація замаху.
Щораз в складніших умовах: в прогнилій, корумпованій атмосфері доводиться працювати порядним міліціонерам. Хто не хоче змиритися з кримінальними правилами, які щораз більше впроваджує Кравченко і його компанія, той змушений або покидати улюблену роботу, або ж наражається на переслідування і репресії (навіть кримінальні) з боку міліцейського начальства. Звертатися за захистом до міністерства в таких випадках - марна справа: численні відомчі перевірки, як правило, закінчуються складанням фальшивих довідок і ще більшим переслідуванням потерпілих.

Створений свого часу підрозділ внутрішньої безпеки для очищення міліції від злочинних елементів і захисту міліціонерів від злочинних посягань нині перетворився у великій мірі в репресивний інструмент у руках корумпованого начальства проти порядних працівників міліції, а сам керівник цього управління генерал Черевичний повністю по-лакейськи виконує блюзнірські забаганки горе-міністра Кравченка.

Натомість, бездари, пройдисвіти і шахраї успішно просуваються по службі, їм незаслужено часто достроково присвоюють чергові офіцерські звання.

Так, півтора року тому майор Самохвалов, працівник УМВС України у Львівській області неодноразово рапортував керівництву управління про систематичну навмисну фальсифікацію керівництвом державної статзвітності про стан злочинності на Львівщині. Обласне начальство не реагувало на сигнали. Але після того, як факти зловживань фальсифікацій підтвердилися перевіркою Генеральної прокуратури і було порушено кримінальні справи проти зловмисників, майора Самохвалова понизили в посаді, а після оскарження незаконних дій обласного міліцейського начальства до міністерства, взагалі звідти прийшло розпорядження звільнити Самохвалова з роботи.

А у своїх публічних виступах генерал Романюк вперто продовжує користуватися фальшивими статистичними даними. Подібною була спроба розправитися з кращим дільничним інспектором майором Барнацьким. За останній рік тільки у керівних працівників УМВС області злочинці сім разів викрадали службові автомобілі, радіостанції, але ніхто з них жодних стягнень не отримав, а декому навіть достроково підвищили звання.
Майже півроку в м. Яворові легально проживав підозрюваний у серійних вбивствах Онупрієнко. І коли його виявив працівник прокуратури, то начальнику РВ Шмагарі за сфабрикованими даними міністр замість стягнення достроково присвоїв звання полковника, хоч у свій час за розвал роботи Шмагару звільнили з посади начальника РВ (нещодавно його сина затримано за розбійний напад).

Дійшло до того, що два працівники Жидачівського РВ організували втечу з ІТТ заарештованих злочинців, але коли ці факти виявив начальник РВ полковник Б.Пісний (депутат обласної Ради), його незаконно відсторонили від роботи, а працівників, які скоїли злочин, обласні керівники УМВС і міністерства всіма силами намагалися захистити і перешкодити притягненню їх до відповідальності.

12 червня сам Кравченко приїхав до Львова. І на прес-конференції публічно запевнив: жодних кадрових змін в управлінні не буде.

Подібних ганебних фактів можна було б ще дуже багато перечислити, бо вони стали при керівництві міністра Кравченка типовим явищем.

Аби глибше збагнути причини деградації в міліції, треба пильніше приглянутися до самого Кравченка, до його оточення і тієї кадрової політики, яку він проводить.

Хамство і піжонство, неповага до заслужених працівників міліції, професійна бездарність, шахрайство і корумпованість, транжирення державних коштів, схильність до туризму за народні гроші - це стиль роботи і поведінки цього міністра.

За шість років (з 1988) Кравченко від майора піднявся до генерал-лейтенанта (кожен рік - велика зірка на погони).

Маршем піднімався по службовій драбині, затримуючись на відповідній посаді не більше двох років. У чому таємниця карколомної кар’єри Ю.Кравченка? Якщо спостерігати, як він проводить колегії, то запідозрити його у високому професіоналізмі, культурі та інтелекті не можна.

Мабуть, вирішальну роль у тріумфальному катапультуванні на вершину міліцейської піраміди відіграв факт родинних зв’язків Ю.Кравченка з відомою Валентиною Шевченко, а також дружба з Василем Дурдинцем, якому він двічі успішно організовував вибори на Кіровоградщині.

Василь Васильович віддячив сторицею: спочатку допоміг посісти крісло голови Держмиткому (неголодна посада), а пізніше переконав президента, аби призначити Кравченка міністром МВС.

Вдруге, при перепризначенні на цю посаду, впливових патронів у Юрія Федоровича побільшало: тепер за нього горою сам п. Горбулін і славнозвісний наш глава України Д.Табачник. Не відцурався і традиційний друг - Василь Васильович.

Зважаючи на те, що кандидатуру не подавав прем’єр-міністр (як це належить робити згідно Конституції), Кравченко став міністром. Є ж у нас люди, які самі закон для Конституції. Біда лише в тому, що вони не хочуть відповідати ні за свої вчинки, ні за своїх протеже. Ну що ж, мабуть в кінцевому рахунку звіт тримати доведеться президентові, бо він у нас - гарант всього.

Міністр Кравченко любить європейські стандарти і стиль.

Так, сівши в міністерський кабінет, він відразу вирішив довести його до європейського рівня. Для цього на ремонт (хоч потреби в ньому не було) витрачено 21 млрд. крб. Ремонт приймальні та парадного входу обійшовся ще у 45 млрд. крб. (це в той час, коли міліціонерам треба чекати місяцями на “неєвропейську” зарплату). Любить пан міністр і європейський транспорт. Так, Мерседес-600 Кравченко придбав за 250 тисяч німецьких марок за кошти благодійного фонду тобто, за рахунок діточок загиблих міліціонерів, чи тих, хто став інвалідом, бо ж не всі могли так талановито робити кар’єру, як Кравченко. Хтось мусив ставати на прю зі злочинцями).

Це ще не все.

Є у Юрія Федоровича ще й БМВ-730 плюс два Мерседеси-230 (джипи), (а ми знаємо, що не кожен дільничний інспектор має велосипед). Цікавий факт. У липні Кравченко дав команду начальнику ГУ ДАІ України Дагаєву перегнати з Ужгорода до Криму п’ять крадених автомобілів іномарки “джип”, які були затримані на кордоні. Подальша їх доля невідома.

Пан міністр любить простір. Не дивина, що отримав в престижному районі Києва незаконно (по сфальсифікованих документах) помешкання з п’яти кімнат (150 кв. м.).

Втім, не з Києва життя починалося. Шикарне помешкання (в обкомівському будинку) в Кіровограді пан Юрій залишив родичам. В Александрії європейська “хатина” тужить за Ю.Ф. За що будував? Треба вміти жити “по-європейському”. Перевіряли відповідальні працівники з міністерства, але коли пан Юрій сам став міністром - все забулося! Тепер у швидкому темпі для Кравченка будують дачу біля Конче Заспи.

До речі, у пана міністра дуже схожі “європейські” смаки з панами Табачниками. У Михайла Т. помешкання на 13 вікон, п. Дмитро Т. на Ярославовому Валу теж хапнув (незаконно) квартиру на 115 кв. м. та ще й на халяву зробив йому підрозділ “Тайга” (підрозділ “Київміськбуду”) європейський ремонт.

Все можна робити, якщо добре підібрати і розставити кадри. Як бачимо, Юрій Федорович робить це майстерно: хто вміє жити… “по-європейськи”, того - до себе, а порядним простакам - копняка.
Візьмемо хоча б таку заслужену людину як полковник Подзвігун Володимир Анатолійович.

У 1981-83рр. працював заступником начальника УВС м. Миколаєва. Там порушували проти нього кримінальну справу (ст.165-172). Втік в Одесу, працював заступником Суворовського РВ. Там затримався недовго. У 1984 р. виїхав аж до Магадану, де трудився в ІТУ (ст. інспектор комунально-побутової групи). Ось яку там заробив характеристику: “…в обращении бесцеремонный, нескромен, … связан с крупными расхитителями, женщинами легкого поведения, другими преступниками, в том числе с валютчиками, которые осуждены Николаевским судом”. (Довелося накивати п’ятами з Магадану).

З 1985 р. по 1993 р. працював в Тернополі.

З 1995 р. знову з’явився в Миколаївській області (тепер у ролі оперативного чергового в Арбузинському РВ). Наказом N 121 мав бути звільнений, але сховався в лікарню.

Як тільки Кравченко стає міністром, він призначає Подзвігуна начальником господарського управління МВС і присвоює йому звання полковника.

Подзвігун дуже близька до Кравченка людина, добре господарює, вміє розставляти потрібні кадри, звичайно, руками свого шефа.

Так на прохання кримінальних авторитетів з Тернополя Подзвігун організував усунення з посади начальника УБОЗ Волкова (останній не давав спокою злочинцям). Він же допоміг піти з Тернополя на підвищення до Львова заступник начальника УМВС полковника Альяного (який вже встиг “засвітитися”, покриваючи злочинців з Жидачівського РВ. До речі, у нього теж 2 тижні тому злочинці викрали службовий автомобіль, мабуть, щоб показати, хто справжній господар в місті).

Історія з Подзвігуном - не якийсь виняток.

Кравченко має свій особливий стиль керівництва. Кадрові призначення здійснює поза колегією МВС. Для цього у нього є група наближених і довірених друзів, які й перебрали на себе в значній мірі важливі функції колегії, зокрема, щодо вирішення кадрових питань.

Серед найбільш довірених, крім вже згаданого Подзвігуна, - керівник апарату Фере, чотири помічники.
Святенко (особливо довірена особа), колишній водій, потім - працівник 7-ї служби, звання підполковника отримав достроково. Коли Кравченко керував митницею, забрав з собою туди, після повернення в МВС повернув і Святенка. Згідно з наказом він рахується начальником підрозділу в 7 управлінні, насправді ж працює в апараті міністра.

Радецький теж супроводжував Кравченка на митниці, разом з ним повернувся в міністерство. Спеціально для нього Кравченко ввів додатково посаду заступника начальника бюро Інтерполу. Зараз він вже призначений начальником цього бюро (кращі працівники мають намір розбігатись від цього керівника, бо не хочуть працювати на корзину).

Літвиненко - перший заступник начальник Головного управління по боротьбі з організованою злочинністю (у 1993р. його звільняли з начальника карного розшуку УВС Кіровоградської області за провал роботи).
Поновив Кравченко на службі Краснокутського, який близько семи років тому був звільнений з ОВС. (Теща Кравченка і дружина Краснокутського - рідні сестри).

Кеня був звільнений на пенсію з посади заступника начальника Головного управління карного розшуку. Кравченко поновив його на службі і призначив своїм помічником.

Коли Кравченко був на посаді заступника міністра, працювала у нього в приймальні Ващук Світлана. Перейшовши на митницю, Кравченко перевів туди і Світлану. З поверненням в міністерство - забрав і її. Тепер С.Ващук працює в контрольній службі міністра (є така служба), а наказом призначена на службу в карний розшук (щоб отримувати всі належні для працівників цього підрозділу надбавки). Достроково отримала звання капітана.

Ось такі короткі характеристики найближчого міністерського оточення.

Цікаво було б проаналізувати всі присвоєні достроково звання і кадрові призначення, тобто кадрову політику (думаю, що тоді не треба було б нарікати, що закон про корупцію “не працює” - нехтують ним корумповані начальники).

Картина жахлива. МВС фактично знаходиться під контролем кримінальних елементів. Про що говорити, коли нещодавно в кабінеті першого заступника міністра, народного депутата Л.Бородіча виявлено підслуховуючі “жучки”! Будуємо правову державу, боремося з корупцією та організованою злочинністю! Браво, пане президенте! Саме керівництво штовхає персонал в бік злочинізації. З цією метою спостерігаються хронічні затримки виплати зарплати (водночас розтранжирюються чималі кошти), спеціально не скорочується надмірна чисельність персоналу, блокується реформа в МВС, і що найстрашніше - проводиться злочинна кадрова політика.

Хто відповість за все це? Горбулін, президент? Адже на терезах доля України, яка не може бути дана на поталу авантюристам, шахраям і пройдисвітам.

А відповідати комусь доведеться, бо не може безконечно розплачуватися потом і кров’ю український народ за поведінку високих негідників!

Непроста ситуація склалася і в інших правоохоронних структурах.

Мляво працює СБУ. Поки що не помітно результатів роботи підрозділів, які займаються виявленням корупції у владних структурах. Не притягуються до відповідальності особи і групи, що займаються підривною антидержавною діяльністю. Недостатньо реалізується інформація про злочинну діяльність в сфері економіки.
Правда, аби на повну потужність, з віддачею запрацювала ця структура, потрібно, щоб було бажання і воля до цього у вищого державного керівництва.

Викликає тривогу стан у судах. На тлі занепаду суспільної моралі, недосконалий механізм формування кадрового корпусу, фактична відсутність контролю за діяльністю судів створили сприятливий ґрунт для процвітання корупції, сваволі і безвідповідальності.

Надзвичайно важливе значення для правової ситуації в державі матиме роль, яку буде відведено прокуратурі, і внутрішній клімат в цій структурі.

Дуже небезпечна тенденція спостерігається в деяких політичних і громадських колах, які прикладають чимало зусиль, щоб зруйнувати цей важливий правоохоронний інститут.

Неоднозначні причини такого ставлення до прокуратури. Є сили, які свідомо виконують соціальне замовлення “п’ятої влади” (внутрішньої і транснаціональної мафії).

Інші, не розуміючи складності і проблематики становлення держави, за інерцією підтримують привабливі, але водночас підступні гасла зловмисників про демократію, правову державу, незалежність судової гілки влади тощо.

Великою ілюзією є на даному етапі незалежність судів і суддів. Вони залежні більше, ніж хто інший від морального стану суспільства, від соціально-економічної ситуації, від характеру і поведінки інших гілок влади і вищого державного керівництва, від тиску шалених кримінальних грошей. Передчасна ліквідація будь-якого контролю за судами, усунення громадськості від участі у формуванні судів зіграло не найкращу роль і значно ускладнило процес формування здорової судової системи.

Навіть при найкращому бажанні і добрій волі суди ще довго не зможуть фізично через об’єктивні причини перебрати функції прокуратури.

Підрив прокуратури тільки поглибив би правовий хаос і погіршив би правовий захист громадян та інтересів держави і суспільства в цілому.

У нашій ситуації є небезпека створення правового вакууму, що суперечить національним інтересам, але на руку - криміналітету, мафії.

Не можна механічно і бездумно переносити на наш зовсім інший ґрунт чужі моделі, які діють у цілком інших суспільних умовах. Ті, хто так палко агітує негайно запровадити чужі моделі, бо це, мовляв, відповідає європейським стандартам, забувають (або роблять вигляд), що в нас і злочинність аж ніяк не відповідає тим же європейським стандартам, і життєвий рівень - теж.

Неприязне ставлення до прокуратури часто викликається ще й тими негативними явищами, які мають місце в цій структурі (корупція, бездіяльність, несправедливість).

Але це не означає, що структуру треба руйнувати. Її треба оздоровлювати, залишивши і навіть підсиливши, властиві їй вже відпрацьовані функції, не позбавляючи її від парламентського контролю. Це пішло б на користь і прокуратурі, і парламенту, і суспільству, і державі взагалі.

Невизначеність і політиканство - загроза для національної безпеки.

Виникає слушне запитання: якою ми хочемо бачити нашу державу? Могутньою, багатою з заможними громадянами, в якій добрим господарем є народ, якого Господь поселив на цій землі, і який тисячоліттями плекав її, захищав від нападників, творив на ній державу українського народу, з притаманним їй національним обличчям.

Чи, може, хочемо і надалі бути в наймах, керуватися чужим розумом і настановами ззовні, задовольняючи чужі інтереси, будучи маріонетками в грі геополітичних сил, і піддавшись комплексу меншовартості, погодитися на творення так надв’язуваного нам незрозумілого і безперспективного космополітичного Вавилону?

Ми, українські патріоти-націоналісти, хочемо першого. І це зрозуміло, бо в цьому полягає суть української національної ідеї, в якій в сконденсованому вигляді втілено сенс буття української Нації і її незаперечне природне право.

На жаль, в керівників молодої держави, які силою випадкових обставин опинилися біля її керма, такого розуміння не було. Будучи позбавленими цієї ідеї - наріжного каменя в програмі державного будівництва - вони не ставили перед собою цієї найшляхетнішої мети і не були наділені потужним розумом і волею, необхідними для її здійснення.

Вони - занадто уражені рабським духом, який виплекала у них колоніальна система.

Слабкість сили духу в керівників держави була і залишається найголовнішою перешкодою для успішного відстоювання національних інтересів для будівництва міцної держави і консолідації Нації. Тільки велика ідея може згуртувати народ, змобілізувати його потенційні можливості для досягнення мети. І тоді можна перебороти найскладніші перешкоди на її шляху.

Прекрасний приклад цього продемонстрував світові чеченський народ і його великі лідери.

Безідейність наших вищих керівників стала основною причиною такого масового і ганебного явища як корупція.

Саме це, а ще комплекс меншовартості призвели до невизначеності в політичній стратегії, до втрат чималих реальних можливостей як у внутрішній, так і в зовнішній політиці.

З самого початку Л.Кравчук взяв фальстарт в будівництві незалежної держави.

Будучи обраним президентом і отримавши великі повноваження і можливості, він злякався, не знав, як розпорядитися владою. Вже через тиждень, 8 грудня втягнув Україну в так звану СНД. І в гарячковому порядку, наступного дня Верховній Раді довелося хоч якось виправляти становище, приймати застереження до цієї Угоди.

А через три тижні, 21 грудня Кравчук підписує Угоду в Алма-Аті про передачу тактичної ядерної зброї Росії, дає згоду, щоб Росія одна від колишнього СССР входила до Ради Безпеки ООН.

Не можна забути ганебної поведінки президента України, коли 13 лютого 1992р. з Староконстантинова російськими льотчиками були викрадені і перегнані в Росію українські військові літаки, а він наступного дня, 14 лютого взяв участь в параді глав держав СНД у Мінську, ніби нічого не трапилося, навіть не піднявши цього питання на параді. Разючий приклад відсутності елементарної національної честі і гідності. Сподіватися, що державний лідер без цих якостей спроможний надійно вести державний корабель, марна справа.

А дальше пішла лавина шкідливих для держави кроків: підписаний Лісабонський протокол, який започаткував ліквідацію стратегічних ядерних сил України, Дагомис і Ялта, якими було заблоковано виведення з України російських військ ЧФ (не флоту, а військ!). Потім ганебна Трьохстороння Заява, якою остаточно було поставлено хрест на українських ядерних озброєннях.

Мовчазно погодився Кравчук і з самовільним захопленням Росією закордонного майна колишнього СССР. При ньому Україна пішла на те, аби взяти відповідальність за борги українських підприємств російським, які наробили злодійські директори (розплачуватимуться наші громадяни-злидарі). В усіх важливих питаннях Кравчук займав капітулянтську позицію, а всередині держави створив найсприятливіший клімат для корупції і розграбовування національних багатств, чим заслужив звання опікуна мафії. На жаль, і його наступник, Леонід Данилович пішов тим же шляхом.

Доходило до трагікомічних моментів. Вдуматися тільки: чого доброго можна було сподіватися від прем’єра, який неодноразово запитував: “Скажіть, що ми будуємо?”. Фраза говорить сама за себе.

Тепер таких питань не виникає. Нинішнє президентське оточення добре знає чого хоче і вперто будує кримінальну державу, а раби мовчать!

Політиканство, дефіцит розуму і волі, державної мудрості у наших керівників стало причиною того, що Україну повели манівцями.

Хіба не зрозуміло, що нас ніхто не поважатиме, якщо ми самі не навчимося з гідністю відстоювати свої інтереси.

Звичайно, політика - складна штука - сукупність мистецтва і науки і далеко не кожному дано розумітися на ній. Але є одна наріжна аксіома: не буває в світі такого, щоб одна держава захищала інтереси іншої, забуваючи про свої власні. Наші ж керівники сподіваються на це. Тому їх поведінка - парадоксальна.
Невже так важко було збагнути, що від нас видурюють важливі знаряддя захисту (насамперед найпотужніший фактор стримування - ядерну зброю), аби потім було легше диктувати нам свою волю. Україна - ласий кусень на карті світу, і у багатьох - оскома: хочеться заволодіти нашим великим внутрішнім ринком, ресурсами, використовувати дешеву робочу силу, щоб здобувати надприбутки. Ніхто не хоче, аби Україна стала могутньою державою. А ми цього хочемо?

Соромно стає, коли свої ж керівники чекають якогось альтруїзму від чужинців. У міждержавних відносинах такого не буває.

Відома крилата фраза Кравчука: маємо те, що маємо. Правда, він міг би сказати точніше: “Маєте те, що я натворив. Але ж ви дозволили мені топтатися по вас!” (Гідне суспільство, сильний президент - сильна держава?).

Часто обидва президенти нарікали на об’єктивні причини: мовляв, на нас тиснуть, можуть газовий кран перекрити і таке інше. Але ж Росія в першу чергу, перекрила б собі валютний кран, бо в Європу літаками газ не повезуть. Труба наша і на нашій території. Тому Росія так хоче заволодіти нашою трубою, а наші керівники давно вже і її готові були віддати, хоч це вже не ядерна зброя. Політиканство! Тепер знову Росія чинить тиск на Україну, фактично оголошуючи нам торгівельну війну, а наші керівники навколішки випрошують крихти. Де принципова позиція? Невже забули умову трьохсторонньої Заяви, яка ставилася, коли здавали ядерну зброю: ядерні держави (в тому числі і Росія) взяли на себе роль гарантів нашої безпеки і зобов’язуються не застосовувати до України економічного тиску і дискримінації. Де ноти протесту нашої країни до держав - гарантів на негідну поведінку Росії?

Чому державні керманичі займали таку невизначену позицію впродовж п’яти років в питанні розподілу майна колишнього СССР і нарешті підписали на вкрай невигідних умовах так званий “нульовий варіант” з Росією?
Чому ж наші держлідери дотримуються подвійних стандартів, але шкідливих для України? Адже якщо йшли на нульовий варіант, то його потрібно було так обумовити, щоб Україна мала вигоду з цього. Наприклад, пов’язати його з проблемою Чорноморського Флоту, поставивши вимогу беззастережного виводу російських військ ЧФ і ніякого поділу(!), не кажучи вже про недопустимість російського військового базування на території України!

Не на користь Україні і невизначеність нашого керівництва стосовно НАТО.

Нам вигідно принципово заявити: Україна бажає інтегруватися у політичну структуру НАТО. Звичайно, така позиція викликала б більшу довіру до нас з боку країн цього альянсу і це поліпшувало б національну безпеку України. Адже найбільша загроза для України виходить від імперської Росії.

До речі, восени 1993р. на конференції з питань європейської безпеки в Києві за участю НАТО, я запропонував не чинити тиск на Україну з метою позбавити її стратегічної ядерної зброї, а прийняти Україну спочатку в НАТО разом з цією зброєю, а вже потім вирішувати її долю разом. Пропозицією зацікавилися представники НАТО і поставилися до неї приязно. На жаль, не було бажання розвивати цю ідею у нашого державного керівництва.

Не можна оминути і такий важливий політичний вектор, як вибір стратегічного партнера.
Назвати споконвічного ворога, який і тепер не перестав зазіхати на нашу територію, нашу незалежність, стратегічним партнером, це не політиканство? Хіба що зрада!

Єдине, на чому ми повинні наполягати, це домагатися від Росії дотримування принципу добросусідства і взаємовигідних відносин між нашими країнами.

Створюється враження, що наші державні мужі більше дбають про задоволення національних інтересів Росії, ніж українських. Особливо, коли заходить мова про закріплення Росії на Чорному морі через базування на українській території. На цьому неодноразово наголошував президент Кучма, цим найбільше переймається його сірий кардинал Горбулін.

Дуже болісною була реакція і президента, і Горбуліна, як тільки тимчасова депутатська комісія Верховної Ради України з питань доопрацювання проекту Конституції проголосувала за те, що “на території України не допускається розташування іноземних військових баз”. Президент вимагав зняти цей пункт, або записати в Конституції, що це не стосується баз російського ЧФ, або ж - що дозволяється оренда на 25-20 років. Не послухалися депутати.

Але вже після прийняття Конституції Горбулін по-своєму тлумачить цю статтю, посилаючись на те, що у перехідних положеннях записано, що для тимчасового перебування іноземних військ можуть на правах оренди надаватися військові бази. І заявив російському представникові Рюрикову, що Росія матиме можливість використовувати бази не менше 20 років, чим гість був дуже задоволений. Горбулін робить вигляд, що не розуміє чи не хоче розуміти, що ст.17 Конституції України - постійна, а перехідні положення - тимчасові, на період введення Конституції. І вони не розраховані на 20 р.

У даному випадку потрібно зрозуміти, що перехідні положення зобов’язують наше керівництво домагатися орендної плати за користування нашими базами за той термін, поки виводитимуться російські війська з України.